Витоки виховання мовної особистості вчителя у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського

Незаперечною істиною для кожного є теза «Із слова починається людина».Очевидно,людина існує в мові, виявляє себе в мові, через мову спілкування прокладає листок для розуміння з іншими людьми. Саме через рідну мову, що пов’язує невидимими нитками сучасні й минулі покоління в єдину мовно-національну спільноту України, відчуваємо себе вдома, громадянами своєї держави.

Тому цілком природними і закономірними є концептуальні положення неперервної мовної освіти, спрямовані на те, щоб, починаючи з материнської(родинної) школи і закінчуючи професійною, соціальною освітою, вона була зорієнтована на виховання мовної особистості, на «природне бажання повернутись у щоденному побутовому спілкуванні до призабутих родинних традицій,на створення україномовного середовища в усіх сферах суспільного життя, на прагнення вдосконалити висококультурне інтелектуальне спілкування літературною українською мовою»

З’ясуємо, що сьогодні вчені розуміють під мовною особистістю.Сучасна лінгвістика розглядає мовну особистість як «багатоперервний і багатокомпонентний набір мовних здібностей, умінь, готовності до здійснення мовних вчинків різного ступеня складності і вчинків, що класифікуються, з одного боку,за видами мовленнєвої діяльності(говоріння, аудіювання, письмо,читання), а з іншого боку, за рівнями мови(фонетика,граматика,лексика).

Мовна особистість починається з пробудження індивідуальної мовотворчості, що забезпечує вільне самовираження особистості в різних сферах людського спілкування. Мова шліфує, карбує думку, а оригінальна думка завжди здобувається на визнання, коли вона втілена в досконалому, інформативному, повноцінному, переконливому слові.

Саме таку багатогранну сформовану особистість педагога хотів бачити у школі В. Сухомлинський. Яким чином В. Сухомлинський сам використовував як педагог, директор «слово» у вихованні мовної особистості своїх учителів? Відповіді на ці запитання знаходимо у змісті 5-го тому вибраних педагогічних творів педагога.У тезаурусі назв статей читаємо: «Слово про слово», «Слово до спадкоємця», «Слово до батьків», «Слово до учнів», «Слово і емоційна культура».

Чому вчений у цілій низці статей на перше місце у назві ставив термін «слово»?

Напевне, саме тому, що він не уявляв собі особистості вчителя без досконалого володіння рідною мовою, рідним словом, як засобом впливу на дітей, як засобом виховання. «В руках вихователя слово,- читаємо у статті «Слово про слово»,- такий же могутній засіб, як музичний інструмент у руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур у руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарб і пензля- живопису, без мармуру й різця - скульптури, так без живого, трепетного, хвилюючого слова немає школи, педагогіки. Слово – це нібито той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність».

В.О. Сухомлинський виступив на захист «словесного виховання», яке в той час називали шкідливим, неефективним і схоластичним,слову вчителя відводили другорядну роль, по суті, ігнорували «мовну особистість» учителя. Та В.  Сухомлинський мав своє розуміння «словесного виховання». «Насправді виховання стає немічним , безликим саме тоді, - писав він, - коли забувають, що в нашому розпорядженні є, по суті, єдиний тонкий і надійний, всесильний і гострий інструмент виховання –слово?

Мудрий директор школи був переконаний, що справжній вихователь якраз і повинен досконало володіти виховними засобами мудрого слова, адже в слові акумулюються стосунки між людьми, «слово виявляє ідею, а ідея – стовповий корінь виховання».

У статті «Слово і емоційна культура людини» педагог розмірковує над тим, чому слово в одного вчителя є могутнім засобом виховання а в другого воно – мука пекельна для вихованців? Відповідь на своє риторичне запитання В.Сухомлинський віднайшов у шкідливій теорії, що довгий час була панівною, а саме, «словами людину не виховаєш», тому в процесі підготовки вчителя у вузах зовсім ігнорувалась мовна особистість вчителя. З вузівських стін виходили вчителі, які до слова як засобу виховання вдавалися якнайменше; головне – режим, праця, контроль. Що ж необхідно зробити для того, щоб у школу прийшла цілком сформована мовна особистість педагога? Як навчити вчителя використовувати слово, мову як найважливіший виховний засіб? Такі запитання – роздуми ставив перед собою директор Павлиської школи.

Відповів на них відомий педагог у своїх, статтях, брошурах, книгах, першим словом у назвах яких було саме «слово» і які становлять зараз «мовний заповіт» особистості вчителя:

-                                Слово вчителя, воно потрібне дитині кожної хвилини – і тоді, коли вона втішається радощами життя, і тоді, коли її серце стискає сум .

-                                Мистецтво виховання охоплює насамперед мистецтво говорити, звертатись до людського серця. Шкільні конфлікти, які нерідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння вчителя говорити з учнями.

-                                Мовна культура педагога – це дзеркало її духовної культури. Мовна культура забезпечує успіх у тій найтоншій сфері виховання, яку ми сьогодні називаємо перетворенням, моделюванням, переведенням зовнішньої діяльності на мову внутрішнього світу людини.

-                                Вчитель повинен виявляти «творчість словом» і вчити словесної творчості учнів, щоб вони відчували красу рідної мови, дбали про її чистоту, дбайливо ставились до слова.

Як бачимо, реалізація мовного кодексу, який заповідав В.Сухомлинський учителям, передбачає формування вже з шкільної лави мовної особистості з високою емоційно-мовленнєвою культурою.

Як же нам, нащадкам В.Сухомлинського, реалізувати його заповіти щодо виховання мовної особистості кожного вчителя.

Насамперед усім слід добре усвідомити, що виховання мовної особистості в нашій державі багато в чому залежить від стану вивчення української в усіх навчальних закладах від довкілля до вищої школи.

Потрібна наскрізна перспективна програма її вивчення, що буде орієнтувати як педагогів, так і студентів, учнів на вільне володіння нею, на розширення і збагачення словника.

Виникає нагальна потреба переорієнтації кінцевої мети опанування української мови із гносеологічного аспекту (тобто вивчення правил, мовознавчих понять тощо) на «комунікативно-прагматичний» , за яким українська мова виступатиме передусім знаряддям самовираження особистості й засобом спілкування.

Метою мовної освіти має стати формування всебічно розвиненої, компетентної, творчої особистості громадянина України – носія етнічних, національних і загальнолюдських цінностей, який живе в гармонії з довкіллям і самим собою.